Історія Константинопольського патріархату у Литві
Нещодавно група православних мирян та священнослужителів Литви виявила бажання звернутися до Його Всесвятості Вселенського (Константинопольського) Патріарха Варфоломія I з проханням відкрити парафії Константинопольського Патріархату в Литві. Нині у Литві є лише парафії Московського Патріархату. На перший погляд може здатися, що створюється щось нове, але насправді Константинопольський Патріархат у Литві має глибоке історичне коріння.
Литовська митрополія, Віленські мученики та Свято-Духів монастир у Константинопольському патріархаті
Філолог Зіґмас Зінкявічюс, ґрунтуючись на лінгвістичних даних, стверджує, що місія Константинопольського патріархату в Литві могла розпочатися між X та XII століттями. У XIII столітті на сторінках церковної історії з'являються перші православні святі литовського походження – віруючі Константинопольського патріархату: святий князь Даумантас (Довмонт; † 1299), преподобний Єлисей Лавришевський[2] († 1250) та преподобна Харитина Литовська[3]. Серед ченців Литви знаменитим був Вайшвілкас (†1267), син першого литовського короля Міндаугаса, який заснував Лавришевський монастир поблизу Наугардука, в безпосередній близькості від литовських земель.
Віленські мученики |
Найяскравішим символом православної традиції, що виникла на той час, є три віленські мученики, відомі у християнському світі як у давнину, так і в наші дні. Ці православні святі, Антоній, Іоанн та Євстафій, були канонізовані в 1374 Константинопольським патріархом Філофеєм. Донині збереглося грецьке похвальне слово Віленським мученикам Михайла Вальсамона, ритора собору Св. Софії у Константинополі[6].
Похвальне слово Михайла Вальсамона віленксим мученикам, в якому він називає їх литовцями |
Святий Леонтій Карпович (†1620), перший настоятель монастиря Святого Духа у Вільнюсі, також був під юрисдикцією Константинопольського патріархату, як і сам монастир. Братство Святого Духа мало статус ставропігії, тобто, пряме підпорядкування Константинопольському патріарху (кінець XVI – перша половина XVII століття). Про це сьогодні свідчать друковані видання Свято-Духова монастиря XVII століття, в яких написано ім'я патріарха Константинопольської Церкви.
Напис: ΓΡΑΜΜΑΤΙΚΗ [...], стараннями багатогрішного ченця Мелетія Смотрицького, [видана] у кіновії (монастирі) братства церковного Віленського, при храмі зішестя Пресвятого і життєдайного Духа, [...] правлячу апостольський престол великої Божої Константинопольської Церкви Вселенському патріарху отцю Тимофію, представляюче отцю Леонтію Карповичу, архімандриту.
Крім великих святих, епоха Константинопольського патріархату заповідала Литві православних героїв вітчизни, що захищали Велике Князівство Литовське та Річ Посполиту: князь Феодор Коріатович († 1414), учасник Грюнвальдської битви Феодор Острозький († 1446), великий гетьман Костянтин Острозький († 1530) та його син, захисник православної віри, Костянтин Острозький Молодший († 1608).
Іншими словами, усі давні литовські православні святі, як і сама Литовська Православна Церква, належали до Константинопольського патріархату. У нашій столиці Вільнюсі нині налічується 10 церкв і 2 монастирі, з яких 3 церкви та 1 монастир були збудовані за часів Константинопольського патріархату, багато храмів Константинопольського патріархату не збереглися до наших днів.
Куди "зник" Константинопольський патріархат у Литві?
Юрисдикція над тією чи іншою територією визначається канонічним правом Церкви. Юрисдикція деяких патріархатів визначається Вселенськими та Помісними соборами, інших – постановами (томосами) Вселенського патріархату (Константинополя). Константинопольський патріархат втратив свою владу над віруючими у Литві не тому, що змінилися церковні правила (канони), а тому, що його вигнали з Литви політична влада Російської імперії.
Землі Великого Князівства Литовського належали Київській митрополії, яка підкорялася Константинопольському патріархові. Коли Московська держава зайняла частину цих земель, вона вимагала, щоб Константинопольський патріархат передав владу над Київською митрополею. Хоча Москва підкуповувала константинопольських ієрархів і чинила на них тиск, вимоги Москви були задоволені лише частково. Юрисдикцію над Київською митрополією Московському Патріархату було передано лише частково і тимчасово. Це добре вивчено істориками[7].
Все, що Москва отримала від Константинополя, описано в листі до Константинопольського патріарха цареві Івану V Олексійовичу в 1686 році. Цей лист включено до Зводу законів Російської імперії, де воно є і в грецькому оригіналі, і в російському перекладі, і його зміст доступний кожному [8]. У листі йдеться про наступний привілей для Патріарха Московського:
... через велику відстань і через війну між двома великими царствами престол вселенського патріархату не міг висвячувати істинного митрополита Київського, [...] [тому] Ваша Царська Православна Величність [ ...] просила Київську єпархію бути під владою престолу Москвого патріархату, щоб, коли виникне потреба висвячувати гідну людину, її могли обирати архієпископи, архімандрити та ігумени, священики, ченці, шляхтичі та інші, що належать до митрополії [Київської], з дозволу і послання тамтешнього славного гетьмана. [...]. Його Благословенний Патріарх Московський і всієї Русі Іоаким [...] має право висвячувати митрополита Київського відповідно до правил Церкви, який буде обиратися, як зазначено в цьому листі, членами цієї єпархії [. ...]. Таким чином, нехай Київська митрополія підкоряється святому престолу Московського патріарха [...], але нехай зберігається: коли митрополит Київський приносить безкровну жертву і служить Божественну Літургію, нехай пам’ятає ім’я Його Святості Вселенського Патріарха; [...] тільки потім — Московського патріарха.
У листі йдеться не про повну передачу Київської митрополії Московському патріархату, а лише про виключення (ікономії) за певних умов (через війну та відстань), можливості для Московського Патріарха хіротонізувати (висвячувати) митрополита Київського, обраного собором духовенства та мирян. Тим часом Київському митрополиту наказано продовжувати поминати Вселенського Патріарха як свого предстоятеля, визнаючи цим свою канонічну підпорядкованість Константинопольській Матері-Церкві.
У листі не йдеться про право призначати інших єпископів Київської митрополії, не йдеться про право Патріарха Московського змінювати межі митрополії. Іншими словами, хоча листа не давало жодних подібних привілеїв, на практиці Московський Патріархат просто став управляти Київською митрополією як своєю власною єпархією.
Православні ахрієреї, що у Речі Посполитої, не визнали передачу юрисдикції Москві[9]. Так само чинили і наступні Константинопольські патріархи. Наприклад, в 1924 році Патріарх Григорій VII писав: "...достеменно відомо, що перше відділення Київської митрополії та православних митрополій Литви та Польщі, що входять до її складу, від нашого престолу і приєднання їх до Святої Московської Церкви було скоєно з порушенням канонічного права..."[10]. Оскільки лист 1686 року є не договором, а одностороннім привілеєм, наданим Москві Константинополем, щоб уникнути непорозумінь, 11 жовтня 2018 р. Синод Константинопольського Патріархату офіційно скасував дію листа.
Якщо факт передачі юрисдикції не визнано ні православними Речі Посполитої, ні Константинопольськими патріархами, то як сюди прийшов Московський патріархат? Так, як багато громадян Речі Посполитої вважали Російську Церкву політичним інструментом у руках царів, багато воліли перехід в унію з Папою Римським переходу в Російську Церкву[11]. Після поділів Речі Посполитої (1772; 1793; 1795), коли Литва стала частиною Російської імперії, всі литовські православні остаточно були підпорядковані Святійшому Урядовому Синоду в Санкт-Петербурзі, але православних тут майже не було.
На той час православні колишні землі Литовського Князівства належали двом єпархіям - Мінській та Заславській; сучасний Вільнюський край належав до Мінської єпархії, а з 1833 року – до відновленої Полоцької єпархії. Єпископ Полоцький Смарагд Крижанівський писав, що по всій території Віленської губернії (включаючи частину нинішньої Білорусі) залишилося бл. 1000 православних, а у Вільнюсі не було жодного православного приходу, тільки монастир Святого Духа (1838 р. було окреслено його філію - храм св. Єфросинії)[12].
Як виникла сучасна єпархія Московського Патріархату у Литві?
Сучасна "Віленська та Литовська єпархія Російської Православної Церкви" походить від "Литовської та Віленської єпархії Російської Православної Церкви", яка була заснована в 1839 році. У 1839 році в Полоцьку було скликано збори уніатів, на яких вони звернулися до імператора та Синоду з проханням їх прийняти до Православної Церкви. Прохання було задоволене, і було створено Литовська і Віленська єпархія, у якій налічувалося бл. 1,6 мільйонів колишніх уніатів.
При створенні єпархії не проводилися консультації з Вселенським Патріархатом, не було прохання про перегляд канонічного порядку, оскільки в Російській імперії склалася практика, коли разом з рухом політичних кордонів, православних завойованих земель перепідпорядковували Санкт-Петербурзькому Синоду. Коли Росія зайняла Грузію в 1801 році, царська влада скасувала Грузинську Патріархію і підкорила Грузинську Церкву Святішому Синоду (хоча Грузинська ПЦ була автокефальною з першого тисячоліття). Коли Російська імперія захопила румунську область Бессарабію, єпархії були відібрані у автокефальної Румунської Церкви і передані під управління Синоду в Санкт-Петербурзі. Так само Віленська губернія розглядалася як "канонічна" територія Санкт-Петербурзького Синоду, просто тому, що вона знаходилася під владою Російської імперії.
На початку 20 століття після розпаду Російської імперії колишні колонії Російської імперії звернулися до Вселенського Патріархату з проханням звільнити їх від підпорядкування Російської Церкви. Оскільки територія колишньої Київської митрополії за старими канонами залишалася під Константинопольським патріархатом, у 1924 році іншій частині колишньої Київської митрополії, Церкви Польщі, було надано автокефалію. Церкви Естонії (1923) та Латвії (1936) отримали автономію у складі Константинопольського патріархату.
Таким чином, Церква Московського Патріархату (тоді – Російська ПЦ) у Литві з'явилася у 1839 році, коли була створена єпархія для звернення греко-католиків до православ'я. Після повстань 1830 року і, особливо, після повстань 1863 року, як покаранняпо всій Литві почали будувати нові храми, і багато російських православних храмів у Литві, які ми бачимо сьогодні, були побудовані саме в ті роки.
Висновок
Початковою Православною Церквою в Литві був Константинопольський Патріархат, який втратив свій вплив у XVII столітті через зміну політичних обставин. Влада Константинопольського патріархату у Литві була лише перервана церковною унією та діями царської влади, але канони Церкви залишилися незмінними.
Єпархія Московського Патріархату була створена царською владою і підтримувалась за радянських часів, тому в пам'яті багатьох литовців вона справедливо асоціюється з імперською політикою Росії. Тепер, коли Патріарх Московський прямо залучений у політику, багато православних Литв справедливо бажають повернутися до стародавнього підпорядкування Константинополю, яке існувало тут близько семисот років.
[1] Zinkevičius, Z., Krikščionybės ištakos Lietuvoje: Rytų krikščionybė vardyno duomenimis, Vilnius: Katalikų akademijos leidykla, 2005. С. 76-77, 85-86.
[2] Більш відомий із Передання..
[3] Також відома із Передання. Algimantas Bučys, Seniausioji lietuvių literatūra. Mindaugo epocha, Vilnius: Lietuvos rašytojų sąjungos leidykla, 2009.
[4] Notitiae episcopatuum Ecclesiae Constantinopolitanae: Texte critique, introduction et notes, ed. J. Darrouzès, Paris: Institut Français dʼÉtudes Byzantines, 1981, с. 399, 407, 409, 413. Также см. Meyendorff, J., Byzantium and the Rise of Russia: A Study of Byzantino-Russian Relations in the Fourteenth Century, Crestwood–New York: St Vladmir’s Seminary Press, 1989, с. 91–95.
[5] Acta Patriarchatus Constantinopolitani, 1315–1402, ed. F. Miklosich, I. Müller, Vindobonae: Carolus Gerold, 1860), vol. 1, nr. 65, p. 143: „…τοῦ Λιτβῶν“; nr. 67, p. 147: „…τοῦ Λιτβῶν καὶ ὑπερτίμου Θεοφίλου“.
[6] Baronas, D., Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija, Vilnius: Aidai, 2000. С. 200-243.
[7] Как, например, Ченцова, В., Киевская митрополия между Константинополем и Москвой 1686. Посольство подьячего Никиты Алексеева (1685–1686 гг.), Киïв: Дух i Лiтера, 2020.
[8] Документ но. 175 или с. 539 эл. книги: <https://www.prlib.ru/item/366275>
[9] Ališauskas, V.; Baronas, D.; et. al., Krikščionybės istorija Lietuvoje, Vilnius: Aidai, 2004. С. 291.
[10] Patriarchal and Synodically canonical tomos <https://oca-uaoc.org/tomos.html>
[11] Krikščionybės istorija Lietuvoje, с. 591.
[12] Mockus, V., Lietuvos Stačiatikių Bažnyčia. В: Visuotinė lietuvių enciklopedija, <https://www.vle.lt/straipsnis/lietuvos-staciatikiu-baznycia/>