Патріарше послання на Різдво Христове (2024)
Милістю Божою Архиєпископ Константинопольський, Нового Риму
і Вселенський Патріарх,
Усій повноті Церкви,
Благодать, милість і мир
Від Христа Спасителя народженого у Вифлеємі
Всечесні браття ієрархи і благословенні чада в Господі,
З благодаті з висоти ми знову дійшли цього року до свята Різдва у плоті Бога Слова, який прийшов у світ і оселився між нами «з невимовного людинолюбства». Ми вшановуємо псалмами і піснями духовними з невимовною радістю велику таємницю Боговтілення, яке є «новіше за все нове, єдине нове під сонцем»[1], через яке відкривається нам шлях до обожнення благодаттю і через яке все творіння оновлюється. Різдво — це не досвід емоцій, які «швидко приходять і ще швидше відходять». Це екзистенційна участь у всій події Божественної Ікономії. Як свідчить євангелист Матвій[2], начальники світу прагнули з самого початку знищити Божественне немовля. Для нас, вірних, разом із вигуком «Христос народився» у свято воплочення Сина і Слова Бога Отця, а також скорботними дзвонами Його страстей, ми чуємо також вигук «Христос воскрес», добра звістка про перемогу над смертю та очікування спільного воскресіння.
Слова «Слава во вишніх Богу, і на землі мир» знову лунають у світі, сповненому насильства, соціальної несправедливости та розпаду людської гідности. Приголомшливий прогрес науки і техніки не досягає глибини людської душі, тому що люди завжди є чимось більшим, ніж те, що може осягнути наука або до чого прагне прогрес техніки. Прірва між небом і землею в нашому людському існуванні не може бути подолана наукою.
Сьогодні багато говорять про «металюдину» і вихваляють штучний інтелект. Мрія про «надлюдину», звичайно, навряд чи нова. Концепція «металюдини» базується на технологічному прогресі та його оснащенні засобами, які раніше було неможливо уявити в людському досвіді та історії, за допомогою яких людство зможе вийти за межі чинних людських мірок. Церква не технофобна. Вона розглядає наукові знання як «божественний дар людям», однак не випускає з уваги та не приховує небезпек сцієнтизму. Окружне послання Святого і Великого Собору Православної Церкви (Крит, 2016) також наголошує на внеску християнства «в здоровий розвиток світської цивілізації загалом», оскільки Бог «поставив людину управителем священного творіння і його співпрацівником у світі». Крім того, тут також підкреслюється: «Замість сучасного «людинобога» Православна Церква утверджує Боголюдину як остаточну міру всього. «Ми говоримо не про обожнену людину, а про Бога, Який став людиною» (Йоан Дамаскин, Точне викладення православної віри, 3, 2, PG 94, 988)»[3].
Відповідь на ключове питання, а саме, як ми можемо зберегти «культуру особистости», повагу до її святости та наголошення на її красі, до останнього «восьмого дня» перед лицем титанізму та прометеїзму технічної культури, її еволюції й трансмутації, серед антропотеїстичних змін і перебільшень людства, — було дано раз назавжди в таємниці Боголюдства. Бог Слово став тілом, «правда прийшла» і «тінь пройшла». У вічності те, що є істинним для людини, буде пов’язане з її стосунками з Богом, як відповідь на Боже сходження до неї та як очікування й зустріч із прийдешнім Господом слави. Ця жива віра підтримує боротьбу людини, щоб відповісти на суперечності та виклики її земного життя, життя «хлібом»[4], виживання та соціально-культурного розвитку. Однак ніщо в нашому житті не процвітає без уповання на Бога, що визначає «повноту життя, повноту радости та повноту пізнання» Його Царства[5].
Різдво є для нас нагодою усвідомити таємницю Божої волі та велике чудо свободи людини. Христос стукає у двері людського серця, але ті двері можуть відчинити лише люди, удостоєні такої свободи. «Звичайно, без Нього, без Христа людина нічого не може зробити. Але є те, що може зробити лише людина, а саме: відповісти на Божий заклик і прийняти Христа», – писав блаженної пам’яти о. Георгій Флоровський[6].
Відповівши «Так» цьому покликанню з висоти, Христос відкривається як «правдиве світло»[7], як «дорога, істина і життя»[8], як відповідь на найголовніші питання та пошуки інтелекту до бажань серця і надій людства, але також відповідей творіння на питання: «звідки» і «куди». Ми належимо до Христа, в Якому все об’єднано. Христос є «Альфа і Омега, перший і останній, початок і кінець»[9]. У Своєму добровільному втіленні «для нас людей і для нашого спасіння» Слово Боже «не перебувало в одній людині, але охопило людську природу, в її повноті, Своєю Іпостассю»[10], тим самим встановивши спільну вічну долю та єдність людства. Він визволяє не один народ, а весь рід людський. Він не тільки розділяє історію ради спасіння, але й оновлює все творіння. Як і для історії, так і для всесвіту, слова «до Христа» і «після Христа» є однозначно й остаточно дійсними. Церква, яка «не в світі», усю свою подорож у світі, в історії і через неї до Есхат, до невечірнього дня в небесному Царстві Отця, і Сина, і Святого Духа – свідчить правду і виконує свою освячуючу та духовну працю «для життя світу».
Браття і чада в Господі,
Благоговійно схиляючи коліна перед Матір’ю Божою, яка тримає немовля і смиренно поклоняючись «Слову від початку», яке прийняло нашу природу, бажаємо всім вам благословенних Святок, та щасливого, здорового, мирного нового року благости Господньої, плідного в добрих ділах, сповненого духовної радости та божественних дарів, у якому весь християнський світ святкує та вшановує 1700-ліття Першого Вселенського Собору в Нікеї.
Різдво, 2024
† Варфоломій Константинопольський,
палкий молитовник перед Богом за всіх Вас
_______
1. Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, PG 94.984.
2. Мт 1,18–2,1-23.
3. Окружне послання, § 10.
4. Мт 4,4.
5. Олександр Шмеман, Я вірю, Видавництво Акрітас, Афіни, 1991, с. 129 (з грецької мови).
6. Георгій Флоровський, Творіння і відкуплення, Видавництво Пурнарас, Салоніки, 1983, с. 17 (з грецької мови).
7. Йо 1,9.
8. Йо 14,6.
9. Одкр 22,13.
10. Миколай Кавасила, Дев’ять неопублікованих гомілій, Салоніки, 1976, с. 108.
.png)
